Натовп зростав. Всім було цікаво подивитися на страту таємничого Лоргія. За невеликий час площа заповнилася. Тут можна було побачити представників всіх верств населення: торговців, які зачинили свої лавки навіть у час пік, чиновників, селян, буржуа… Під’їжджали карети з відомими гербами… Юрба монотонно бубоніла. Всі чекали на незвичайне…. Хтось казав, що Лоргій і є Великій Мерлін, і що не може бути аби він так просто загинув…

• Чекайте на жахливе, - попереджав своїх сусідів чоловік у бідному одязі, що пробивався крізь юрбу ближче до центру дійства…

• Кого сьогодні катують? – спитала жінка з великою корзиною, що опинилася на його шляху.

• Мерліна…

• Кого - кого?

• Невже це той, хто оживив дружину короля? – спитав інший глядач, маленький та повний буржуа, смакуючи щось у роті.

• Так, він, – відповіла ще одна жінка, намагаючись заспокоїти плачучу дитину на руках…

• За що його? – спитала молодичка.

• Ха! – відповів своїй сусідці вродливий парубок, який давно вже з жадобою поглядав на неї. – Відомо за що: він колдун!

• Король злякався, що Лоргій вб’є його своїми таємничими штуковинами, - додав буржуа.

• Та ні! Це не можливо! – відповів офіцер, що опинився поблизу розмовляючих. – Що ви таке кажете… Він продав державну таємницю!

• Яку таємницю? – спитав зацікавлено хлопець.

• Не твого розуму справа! – відповів офіцер, тискаючись далі крізь юрбу.

• Дивіться! Ведуть!

За мить площу оточила охорона. З’явилася варта, у центрі якої було двоє людей: кат і його жертва. Лоргій йшов спокійно і навіть велично… Побачивши його, юрба змовкла. Всі були вражені постаттю приреченого. Він випромінював колосальну енергію, яку не можна було не відчути. Лоргій виглядав років на шістдесят. Середнього зросту. Сивина тільки прикрашала його мужнє обличчя. Не було помітно на ньому ані страху, ані презирства, ані жалю… Він знав на що йшов.

Коли вони вдох піднялися на ешафот, охорона оточила їх з усіх сторін. В колі залишились тільки Лоргій і кат.

• Останній раз тобі пропоную: йдемо зі мною, - спокійно сказав Лоргій. – Інакше ти загинеш.

Кат посміхнувся і вказав на плаху.

• Я лише роблю свою справу, - сказав він. – Кожен повинен займати своє місце. Ти своє, я - своє…

• Ти забуваєш про Силу….

• Я не вірю в Силу. Я вірю собі.

• Як знаєш, - тихо сказав Лоргій. Миттю він наблизився до ката, схопив його за ліву руку, і, знайшовши потрібну точку, натиснув щосили… Кат повалився на підлогу. Охорона розгубилася... Лоргій використав мить, коли всі крім нього не знали що робити, і стрибнув на землю. Він прорізав край юрби, і побіг…

Шлях… Бігти по вулицям міста, сторонячи перехожих, руйнуючи маленькі приватні царства, які були створені місцевими мешканцями… Лоргій знав, що його переслідувала охорона. Він знав також, що вони довго не зможуть його наздогнати. Принаймні поки він не добіжіть до Воріт. А там… Там на нього чекають друзі. Там він отримає допомогу. Охоронці туди не сунуться, бо бояться таємного…

Лоргій посміхнувся подумки…

Шлях… Мощені вулиці змінилися багнюкою. Далі як уві сні промайнули поля та невеличкі хатинки. Чим далі він біг, тим все більш здавалося, що він пробігає ціли світи. За деякий час позаду залишилися два великі Замки, якесь село, ліс… Потім знову місто.

Шлях… Він не відчував втоми. Таке враження, що він біжить вже вічність, і ще стільки ж залишилося… Він почувався впевнено. Ніби це і є сенс його життя – бігти. Лоргія охопила насолода від шаленіючого відкриття: він знову був молодим. По чорній дорозі біг юнак років двадцяти. І це був він. Як можна до цього звикнути?

Звикнути? Отже, це повторювалося… Від цього відкриття Лоргій ледь не зупинився.

Шлях… Лоргій знав його дуже добре, бо не вперше довірився йому. Він пробігав тут нескінчену кількість разів. В цьому Лоргій вже був впевнений. Навіть, більше… Йому здалося, що це передостанній раз, так би мовити, генеральна репетиція… Репетиція перед чим? Ну, звісно… Що за запитання?! Перед головним звільненням… Отже, Шлях до звільнення буде такий же чи майже такий же, і він його вже досконало вивчив…

Ось, зараз, закінчиться цей провулок, і за поворотом його чекає друг – Великий Чорний Кіт. Він зустрічався з ним стільки разів, скільки пробігав по Шляху. Там рукою подати до Воріт. Перші рази Кіт зустрічав його з насторогою. Він проводжав Лоргія серйозним, ворожим поглядом. Тоді Лоргію було достатньо того, що Кіт йому не перешкоджав. Потім… Потім вони здружилися. Бувало Лоргій навіть і зупинявся на декілька секунд, щоб побазікати з Котом. Весь час той вражав його своєю ерудованістю. А зараз… може не буде часу привітатися, бо Лоргій відчував кроки переслідувачів за спиною. Якщо він зупинитися, буде кінець…

Поворот. На шляху дійсно сидить Чорний Кіт, і не думає рушати з місця… Ніколи такого не було.

• Вибач, Мерліне, - прошипів Кіт. – Я не пропущу тебе.

• Я – Лоргій!

• Ти – Мерлін, і я мушу тебе зупинити.

Часу на розмови не було…

• Вибач, - сказав Лоргій, і щосили вдарив Кота. Потім перескочивши через чорне тіло, рушив далі.

Переслідувачі були майже поряд: Кіт все ж таки зупинив Лоргія на мить. Зараз він теж був серед переслідувачів…

Ще один провулок. У кінці треба повернути направо, і там, нарешті, будуть відкриті Ворота. Ще трішки, і він буде в безпеці…

Поворот.

Лоргій зупинився вражений: Ворота були зачинені. Цього він не очікував. Миттю промайнула мережа думок, шукаючи вихід. Перелізти? Майже не можливо: він не встигне… Але це чи не єдиний вихід? І у той же час у свідомості хвиля спокою і впевненості заперечувала тому, що відбувається. Лоргій вірив у Силу.

Він не вагався.

Перед тим, як здійснити свій божевільний намір, він подивився на переслідувачів. Щось трапилось і змусило їх зупинитися… Лоргій був майже у їх руках. Але… Нерухомі, наче загіпнотизовані, вони стояли і дивилися на Ворота. Лоргій теж подивився туди.

Сила. Ось вона, Сила у дії. Та, в яку не вірили… Безумці! Вона єдина знову рятує його. Вона, як справжнє кохання, ніколи не підводить… Треба тільки вірити, вірити завжди… Сила є у вірі в Шлях…

Лоргій посміхнувся цій думці... Ворота, не витримуючи його погляду, почали відкриватися. Лоргій рушив крізь них у світлий туман.

Я вийшов на балкон. Вдихнув свіжого повітря, і мені стало легше. Я вагався всього півхвилини.

-Є діло, - признався я. - Ти залишишся на ніч у мене?

Я побачив, що Ігорю не зовсім сподобалася моя пропозиція. Скоріше за все у нього вже були плани на сьогоднішній вечір, але я владно подивився йому у вічі і додав:

- Мені треба.

-Добре, - згодився через хвилину мій товариш. - Але... я підійду до тебе пізніше, десь об одинадцятій, згода?

-Згода, - відповів я.

Хтось штовхав мене у бік. Я прокинувся не відразу. Петрусь, син сусіда - робітника місцевого заводу, Федіра Північного, намагався мене розбудити.

- Пилипе, прокидайся, швидше!

Я розплющив очі і незадоволено подивився на друга.

- Що? Що таке? Петре, навіщо... Такий гарний сон.

- Який там сон! Мати твоя йде!

- Де? - почувши цю новину, я відразу схопився і подивився вниз. Так, моя мати йшла, обдивляючи все навколо і вигукуючи моє ім’я... Знову батько щось задумав. Як мене це набридло!

- Може, Петрусь, втечемо? Не хочу я додому, - промовив я стиха.

- Тоді, Пилип, давай швидше, через ліс, поки твоя мати нас не побачила.

Ми швидко піднялися і побігли у ліс. Через півгодини ми були у Петра вдома.

Мати Петра, Ганна Іванівна, мені дуже подобалася. Я взагалі любив бувати у Петруся. Атмосфера його домівки була, як на мене, дуже незвичайною і приємною. Дядько Федір хоч і був простим робітником на заводі, але все ж таки був людиною освіченою. Багато розповідав нам про свою роботу, знав безліч казок і легенд. Йому подобалося те, що я весь час дуже уважно слухав, ловив кожне слово і намагався збагнути повний зміст того, що він розповідав. Він завжди казав: “З Пилипа виросте освічена і сильна людина, якщо тільки його батьки не загублять.”.

Тоді я не розумів повністю чому між нашими батьками виросла така велика стіна недовіри. Мій батько був дияконом місцевого приходу і весь час намагався насадити в мені “закони божі”. Але я завжди уникав таких занять і батькові це дуже не подобалося. Він не міг зрозуміти того, що хоча я і був людиною віруючою, мене не задовольняло багато речей, про які йшлося у святих писаннях. Батько не знав, в кого я такий вродився і приписував мої вагання негативному впливу Петруся та його родини. Але я пам’ятаю, як декілька років тому, коли ще був живий мій дід Панас, він весь час повторював мені: “Пилипе, ти повинен збагнути і записати у голові одну річ, до якої я йшов все життя. Ось вона: Бог є. Але його немає у церкві! Він є в нас.” Я пам’ятаю, що тоді я розумів його дуже добре. Мій дід багато мені передав, але найголовніше - він посіяв у мене зерна сумніву і велике бажання до волі, до звільнення від будь-яких забобонів. Я не бачив цього у вченні, яке мені нав’язував батько. Тому я і сидів зараз у затишному кутку Петрусиної хатини і слухав дядька Федора.

-- А ось скажи мені, Пилипе, - раптом той звернувся до мене. - Чому ваш Бог дозволяє таку несправедливість на Землі? Ми, робітничий клас, працюємо день і ніч, але все одно ми - бідні, а наші хазяї багатіють. Невже той, хто не народився у багатій родині, примушений все життя голодувати? Ми ж такі люди, як і вони...

Я ж злякався цього запитання. Я знав, що дядько Федір підозрювався у стосунках із страйкарями і його декілька разів навіть забирали жандарми. Одного разу Петрусь прибіг до мене додому і з заплаканими очима розповів про те, що його батька забрали люди у формі і повели невідомо куди. Тоді мій тато сказав: “Так вам і треба, ледацюги!”. Я його тоді ледь не побив. Петрусь, обурений, пішов від нас, а я змушений був терпіти побої ремінцем і ніч читати біблію.

-- Дядько Федір, Бог мабуть не знає про це, - обережно відповів я.

-- А ось так, не знає. Його мабуть обдурюють його слуги. Один ж з його янголів навіть зрадив йому! Невже ви цього не знаєте?

-- Звідки нам це знати, - дядько усміхнувся у вуса. - Ми в бурсах не навчалися. Ми знаємо тільки те, що бачимо на свої власні очі. А вони бачать сумне.

-- А що ви думаєте про те? - запитав я.

-- Ми думаємо так: Бога як такого немає! А навіть якщо Він і є, то такий же кат, як і наші хазяї та їх прислужники - такі, як твій батько.

-- Схаменись, Федір! - злякалась його дружина, тітка Ганна. - Зовсім злякаєш хлопця.

-- Мо, Ганна, ти боїшся, що він нас зрадить. Побіжить, розповість все батькові і мене завтра заберуть жандарми, але тепер вже назавжди? - засміявся дядько Федір.

-- Та що ти таке кажеш! Схаменися!

В кімнаті настала тиша. Тітка Ганна пішла на кухню, а її чоловік задимів цигаркою. Ми з Петрусем почали переглядати малюнки у великій книжці, яку вчора звідкись приніс його батько.

Раптом постукали у двері. Я здригнувся. Невже батько? Та ні... В кімнату ввійшов високий чоловік і привітався з Петрусиним батьком.

-- А, здоров, босяки! - звернувся прибулець до нас, - Як справи, Петре?

-- Як завжди, Микола Іванович, живемо!

-- Мо, тобі пора додому, Пилипе? - звернулася вона до мене. - Батьки, напевно, хвилюються.

-- Так, я вже піду. Дякую вам за все, - я піднявся і попрощався з чоловіками. Петро вийшов зі мною.

-- Що, боїшся?

--Не бійся! Скоро все зміниться.

--Не ображайся на мене. Я ж теж багато чого не розумію у такому житті, яке в нас. Я у всьому згоден з твоїм батьком... майже у всьому. Я теж хочу, щоб все було справедливо. Я теж хочу навчатися, любити і жити, а не бути попом!

Я схаменувся і нібито прокинувся. Щось трапилося! Щось вивело мене зі стану розслаблення.

Так. Дзвонили у двері. Я встав з крісла і подивився у “очник”. Ігор! Нарешті. Я відкрив двері, і мій товариш прямо ввалився у квартиру.

--Половина дванадцятої, і я на місці, - задоволено рапортував він. - Кажи, що трапилося?

-- Заспокійтеся, тату. Я - не зрадник. Я зробив свій вибір. Це мої переконання.

-- Переконання?! Які переконання?! Ти навіть не знаєш про що говориш!

-- У мене більше немає сина. За що, Господь, Ти мене так караєш у час Твого Суду?

-- У мене вже немає дому... - відповів я.

-- Не горюй, Пилип, незабаром вся Росія буде твоїм рідним домом. Ходімо, нам вже пора...

-- Що це було? - запитав він хитаючи головою до дзеркала і я зрозумів, що він ТЕЖ ЩОСЬ БАЧИВ.

-- Не знаю. Я і попросив тебе прийти сьогодні, щоб порадитись про це. Наскільки я зараз розумію, це існує в дійсності, раз і ти бачив щось. До речі, що ти бачив? Скажи, це важливо для мене.

-- Ну... чесно кажучи, я нічого не очікував побачити, але... Спочатку дзеркало стало матовим, я злякався і хотів звернутися до тебе, але... потім я побачив справжнє кіно. Я зрозумів, щось про часи перед революцією...

-- Після, - поправив я друга. - Це вже відбувалося після революції.

Мені навіть важко було пояснити, чому я був так впевнений, що останнє видіння відобразило події вже після революції. Я просто це знав.

-- А що ти відчуваєш, коли бачиш це? І взагалі, коли це почалося? - Ігор встав з крісла і підійшов до дзеркала. - Може, ти мене розігруєш?

-- Як це розігрую? Ти ж сам все бачив!

-- Це почалося позавчора. Я прибирав у квартирі, і протирав дзеркало вологою ганчіркою. Раптом я побачив, що ті місця, де я тільки-но пройшовся, почали мутніти і там щось з’являється. Мені зразу ж стало недобре. Поблизу стояло крісло. Я розвернув його до дзеркала і сів. Відтоді я і почав це бачити.

-- А хто то були? Старий дід і хлопець. Я так зрозумів, що це батько і син.

-- Так, ти не помилився: це дійсно батько і син. Але я не просто бачу це як кіно. Я ніби засинаю і бачу сон, де я ж відіграю головну роль. Але ж я не сплю!!!

-- Ти хочеш сказати, що той хлопець, то і є ти? Тепер зрозуміло чому ти знаєш, що це було після революції... Стій! - Тут Ігор повернувся до мене. - А може це те, що справді було з тобою?

-- Не розумію, - відповів я, але серце почало сильно битися від хвилювання.

-- Це є твоє попереднє життя. Ну, не мені тобі казати про перевтілення, про карму і таке інше... Невже до цього ти жив у час революції? - я побачив, що Ігор справді захопився цією думкою і вирішив підіграти йому.

-- Так, - підтвердив я і усміхнувся. - Це дійсно схоже на правду. Я жив у ті часи і боровся за радянську владу.

-- А ти впевнений, що боровся за революцію?

-- Так. А чому ж, як ти гадаєш, мій батько прогнав мене з хати?! Я виріс у родині священика. Я це відчуваю зараз так сильно, нібито воно дійсно так і було!

-- Дуже цікаво, - сказав Ігор. - Дуже. Дай щось пити. У мене від цього у горлі пересохло.

Я пішов на кухню і приніс звідти склянку води.

-- А що ти ще знаєш чи відчуваєш про це? - Ігор повернув порожню склянку і з цікавістю подивився на мене.

-- Так, я щось відчуваю, але це важко вимовити. Тоді для Пилипа єдиним авторитетом був дід. Він його дуже поважав, але той вже помер. У діда був дуже цікавий погляд на Бога і людину. Він зовсім не сходився з тим, чому тоді навчали у школі та церкві. У них з батьком Пилипа було багато суперечок з цього приводу. Дід жив окремо, у іншому селі, і Пилип дуже часто гостював у нього.

-- А ти можеш коротко виразити позицію діда?

Я задумався на хвилину, але потім відповів:

-- Людина не може бути рабом Божим. Вона може бути або злодієм, або антихристом, або Сином Божим. А син не може служити Батькові. Він - його нащадок. Я не знаю, як це виразити більш правдиво, але десь так...

Ігор хмикнув і сказав:

-- Тепер зрозуміло, чому ти вирішив піти за революцією. Свобода... рівність... братерство... Саме братерство. Якщо ми всі сини Божі, то ми - браття!

У розмові наступила пауза. Я пішов на кухню і поставив чайник.

-- Слухай, - перервав мовчання Ігор. - У мене є один знайомий дід, Микола. Він живе в селі. Його хата знаходиться у лісі, десь з кілометр від хати моєї бабусі. Давай завтра, чи коли, поїдемо до нього. Він допоможе, бо знається на цих речах.

-- Добре, поїдемо, - погодився я, розлив чай і ввімкнув радіо. - Звісно, якщо тільки мені на роботі щось дадуть. Ми не отримували платню вже два місяці. У мене не буде грошей навіть на квиток...

Ми повечеряли, ще поговорили про незвичайні речі, і вирішили відпочивати. Я, як привітний господар, поклав Ігоря на дивані, а сам примостився у кріслі. Радіо щось бубніло, але я звик засипати під його звук: так відчуваєш себе не повністю самотнім.

Як тільки я почав поринати у приємну дрімоту, як відчув вже знайомий мені неспокій. Я подивився у дзеркало. Так і є: воно почало мутніти. Я піднявся у кріслі...

Наш загін увірвався у село на світанні. Вже здалеку я побачив, що церква, де служив мій батько, згоріла. Зараз на її руїнах йшла кривава боротьба. Промайнула думка, що там, мабуть, зійшлися у смертельній бійці ті, хто колись ходив до неї разом.

Але ще мить - і я летів до своєї хати. Петро біг позаду. На нашому шляху ми зустрічали ворогів, але зараз мене вже ніхто не міг зупинити: я був поряд з домом.

-- Де батько?

-- Не знаю, сину, - тихо відповіла вона. - Він пішов з дому ще тиждень тому, так і не повернувся. Я вже думала, що не побачу ні його, ні тебе. Але Господь змилостився...

В кімнату вбіг Петро. Він сухо привітався з моєю матерю, і крикнув:

-- Пилипе, зараз тут будуть наші. Це одна з хат, яка повністю вціліла. Я хочу знайти свою...

Я хутко встав з колін.

-- Не хвилюйся, мамо. Все вже буде добре. Я скоро повернуся.

Ми вибігли з хати і швидко рушили далі. Бій за селище майже скінчився: ми перемагали... Тільки окрема частина бандитів ще чинила опір, засівши в деяких хатах.

Ми побігли через ліс по знайомій стежці.

Хата Петра була напівзруйнованою. Петро зник за дверима, а я вирішив обійти ззовні. Все начебто було тихо. Петро з’явився через півхвилини.

-- Нікого немає, - крикнув він розгублено.

-- Не хвилюйся, Петре. Можливо вона десь у сусідки. Бачиш, хата майже зруйнована. Тут і жити вже не можливо. Пошукаємо її в іншім місті.

Раптом ми почули шурхіт на горищі.

-- Там хтось є! - вигукнув Петро і поліз по драбині нагору. Я рушив за ним. Петро швидко відкрив двері і зник у темряві. Почулися постріли.

-- Петре! - вигукнув я щосили, але не встиг прийти другові на допомогу. Знизу почувся гомін і хтось вигукнув:

-- А, червоний собака! Не отримаєш ти наше майно!

Я навіть не встиг озирнутися. Постріл, ще один... Поштовхи у спину... Я не зміг втриматися на драбині і полетів у прірву... навіть не відчув, як впав.

“Я вмираю” - почуття було жахливе. Встиг побачити, як мій вбивця рушив нагору. “Петра мабуть теж вбито...” - думки розсіювалися у небутті.

Раптом повз мене почали швидко пропливати миттєвості мого життя. Що я встиг зробити. Нічого. Невже все моє життя було помилкою? Я побачив свого батька біля церкви. Здавалося, він дивився на мене сурово, але з любов’ю. Я хотів було попросити у нього пробачення, але він кудись зник, і на його місті опинився дядько Федір. Він усміхнувся і сказав: “Нічого, Пилипе, ми ще поборімося”. Але я і йому не встиг нічого відповісти, бо він зник так само, як і батько. Потім я побачив маму. Вона йшла до мене і щось казала. Я не чув, що вона говорить. Я почав плакати від злості. Чому я нічого не чую?

-- Мамо, - вигукнув я і відразу відчув, як все тіло прорізав біль. Мати ще стояла біля мене і тримала в руках білу сорочку.

-- Мамо, навіщо мені зараз нова сорочка? - запитав я, та не почув відповіді. Мати чомусь почала плакати і звати мене. Невже вона мене не бачить? Я ж поряд.

-- Мамо! - ще раз вигукнув я, але видіння зникло.

-- Боже, - вирвалося у мене чи в думках, чи в голос. - Я вмираю... Невже все даремно? Як це прикро! Я б хотів жити у новому світі, у світі справедливості. Я вірю, що діло революції переможе, і я хочу бачити її наслідки. Я хочу жити в майбутньому... Я хочу... Вірю, знаю, що Ти можеш так зробити. Я благаю, Отче...

Після цього я побачив лише туман, бо біла пелена торкнулася моїх очей.

Підбігли два бійця. Один схопив Пилипа за голову і намагався відчути слабке дихання.

-- Пилипе, ти чуєш? - спитав другий і почав давити на груди хлопця, аби привести його до тями.

-- Дядько Федір, а Петро...

-- О, Гринь, поглянь, він мене пізнав, - зрадів Федір. - Пилипе! Де ж Петро?

Замість того, щоб відповісти Пилип оглянув людей, його очі божевільно загорілися, і він промовив:

-- За даними мінфіну за попередній місяць ціни виросли на дві тисячі відсотків. Гіперінфляція досягла великого розміру...

-- Про що це він? - запитав Гринь. - Що таке гіперінфляція?

-- Тихо! - наказав дядько Федір. - Бачиш, людина марить, вмирає...

-- Вибач, Пилипчику, не встигли ми. Але я обіцяю: твоя смерть не буде марною. Ми переможемо. Наші сини і онуки будуть жити у оновленому світі...

31 травня 1998 р