Захисна реакція

1

Клацнув замок. Господар затишного кабінету, маленький лисуватий чоловік років сорока, зачинив двері і повернувся до робочого столу. Перед тим, як сісти у крісло, він швидко кинув погляд на людину, що стояла біля вікна. Чоловік, на вигляд трохи старший, гострим і владним поглядом спостерігав за тим, що бачив з вікна кабінету.

- Я сподіваюсь, що ти все вірно зрозумів, Кіндрате? - порушив він тишу після того, як його співрозмовник примостився у кріслі і поклав ноги на стіл.

- Так, Вікторе Івановичу. Не хвилюйтеся, - швидко відповів Кіндрат і опустив ноги на підлогу.

- Головне те, що він не повинен прокинутися!

- Я зрозумів. Але… Ви не боїтесь наслідків?

Віктор Іванович підійшов до столу, сів напроти Кіндрата, і уважно подивився йому в очі.

- Наслідків не буде! Просто нещасний випадок. Я знаю, що у вашій практиці були такі випадки, коли після сеансів людина впадала в кому, на все життя залишаючись ТАМ… Я вірю в вас як спеціаліста.

Кіндрат подивився на Віктора Івановича з острахом і нервово засміявся.

- Не хотів би я бути вашим недругом. У вас немає ані краплі жалю. Він все ж таки ваш небіж.

- В наш час не може бути жалю, Кіндрате! – владно відповів Віктор Іванович. – Світ такий: або ти, або - тебе.

- Але ж він ще молодий і нічого не розуміє…

- Достатньо того, що він стоїть між мною і… У житті лишилося лишень дві речі, варті уваги. По-перше, гроші. Великі гроші, які несуть владу. По-друге, жінка. Жінка, від якої можна збожеволіти. Так вийшло, що він заступає мій шлях одразу по цих двох пунктах. Ти мене розумієш. Для тебе це справа великих грошей, а я в боргу не залишусь.

Віктор Іванович встав із-за столу і знову підійшов до вікна. Кіндрат сидів деякий час не рухаючись, а потім відповів:

- Не хвилюйтеся. Все буде добре.

* * *

- Юра, так рано? - Кіндрат Йосипович вистрибнув із-за робочого столу і, вітаючись, підійшов до молодої людини, яка щойно з’явилася в кабінеті. – Мабуть, тобі сподобався наш вчорашній пробний сеанс. Привіт. Сідай ось там. Вип’єш чогось?

Його голос звучав підлесливо, наче він хотів прислужитися гостю.

- Ні, Кіндрате Йосиповичу, дякую, - відповів хлопчак, сідаючи в м’яке крісло для гостей.

- Ну що, так зразу і почнемо?

- Почнемо…

- Тоді ти почекай тут декілька хвилин. Я піду перевірю, чи все готове до нашого нового сеансу.

Кіндрат Йосипович зник за дверима кабінету - і в ту ж мить вся кімната заповнилася тихою м’якою музикою на тему космічної фантазії. Юра розслабився, закрив очі і став чекати на повернення господаря.

Раптом прочинилися двері, і в кімнату зазирнула дівчина. Побачивши Юру, вона посміхнулася і тихенько наблизилась до нього. Дівчина виглядала привабливо. Володарка густого рудого волосся, чарівної посмішки і великих, блакитних, відвертих очей, вона присіла біля хлопця і ніжно доторкнулася до його обличчя. Юра відкрив очі, швидко випростався, проте сказати щось він не встиг, бо в цю мить повернувся Кіндрат Йосипович.

- Добрий ранок, Віто! – привітався він з гостею і потім звернувся до хлопця. – Юрію, все готове. Можемо починати. А скажи, це дуже гарна ідея! Твій дядько, Віктор Іванович, - молодець! Це ж він порадив тобі саме таким чином зняти психологічну напругу! Можеш мені повірити, кращого засобу проти депресії не існує! Чи не так, Віто?

- Так, - погодилася дівчина дзвінким голоском. – Я сподіваюся, що пройде ще два-три сеанси - і ми Юру не впізнаємо… А він спочатку відмовлявся! Проте я таки умовила його пройти хоча б декілька сеансів. Я впевнена, що це тільки на користь. Він мене все ж таки послухав, адже я, як ніяк, - майбутній психолог!

Дівчина засміялася, поцілувала хлопця і попрощалася з присутніми:

- До побачення! Юрик, бажаю успіху! Зустрінемось увечері.

Вона зникла за дверима, а Кіндрат Йосипович в цей час уважно спостерігав за Юрою.

2

- Розповідай, Андрію, все послідовно, - вчитель вимкнув кавоварку і сів поряд мене.

- Я напевно поїду, Володимир Максимович.

- Куди? Ти що, здурів?! Ти, навіть, не знаєш, де їх шукати! Моя тобі порада – не хвилюйся і чекай, незабаром все минеться.

- Все одно, мені тут вже робити немає чого! Все пропало…

- Ти ніколи не змінишся, - зітхнув вчитель, встав з-за столу і почав розливати каву. - Тобі з молоком?

- Так, дякую.

Я вже і сам не знав, що мені робити. Вчитель тут був правий: потрібно заспокоїтися. Але ж як? Як можна бути спокійним, коли на твоїх очах руйнують все, що ти зробив і не дають змоги працювати; коли кохана дівчина зникає, і разом з нею зникає папка, де лежали папери з останніми даними моїх досліджень; коли найкращий друг відмовляється допомогти тобі у цій вічній боротьбі з “верхами”?

- Так, потрібно все сприймати спокійно, - повторив Володимир Максимович. – Андрію, я все розумію. Те, що трапилося за останні дні, – жахливо. Ніби все навколо повстало проти тебе. Але ж життя іде, потрібно все обдумати і прийняти оптимальне рішення. Ти вже непоганий спеціаліст у галузі задач оптимального керування! Отже, сам можеш поставити задачу і знайти розв’язок, тобто - вихід з даного положення.

Я уважно подивився на шефа. Неможливо було зрозуміти, чи жартує він, чи каже серйозно. Володимир Максимович - дуже мудра і цікава людина. Я був вдячний долі за те, що звела мене з ним. Він мені багато дав, і не тільки у науці…

- Мені здається, що тут винна, насамперед, моя зла доля.

- Не зрозумів, - Володимир Максимович з цікавістю подивився на мене.

- Ви знаєте, коли повинна була з’явитися збірка моїх віршів, але не вийшло… Я ще тоді відчув, що щось у моєму житті є таке, що ламає всі мої починання, коли вони ось-ось набирають обертів…

Володимир Максимович посміхнувся у вуса:

- Це не серйозно, Андрію. Ти вчений!

- Я розумію, що це здається дивним, але таке припущення багато що пояснює…

- Яке припущення?

- Ну, що… ну, що, наприклад, мені наврочили…

Тут мій шеф не витримав і засміявся:

- Я підозрював, що у тебе з’являться такі думки.

Я мовчав.

- Не ображайся, Андрію, ти схильний до таких мудрувань. Давай краще ми ще вип’ємо кави, і ти мені все ж таки розповіси все із самого початку.

Я взяв у руки свою чашку, зробив ковток і почав:

- Все почалося майже тоді, коли я отримав роботу і поїхав з Києва. Одразу запало у вічі те, що моє нове начальство зустріло мене з насторогою. Я не приділяв цьому великої уваги, тому що робота мені подобалася. Якось під вечір я проходив міським ринком. Продавці пакували речі, було не дуже людно. Раптом мене перестріли дві циганки. Мені не хотілося з ними розмовляти, проте одна з них була дуже стара, що мене і зацікавило… Вона відразу ж щось почала бубоніти про те, що “досі у мене був дуже жахливий період у житті, але зараз все змінюється на краще…” і таке інше… Назвала два імені, від яких мені на серці защеміло. Я не витримав і дав їй гривню. Потім… потім вона сказала, що у мене є ворог. Його ім’я нібито починається з літери “В”, і якщо я дам їй ще гривню, вона скаже точно, як його звуть. Мені стало неприємно, я відповів, що мене це не цікавить, і пішов геть. Але… знаєте…, майже всі мої шефи на роботі мають імена, які починаються на “В.”, половина моїх друзів також… Навіть ім’я того хлопця, до якого пішла моя дівчина, яку я колись кохав, починалося на букву “В”. Це все збентежило мене. Невже ви, Володимире Максимовичу, людина, котра ліпше за всіх знає, що наш Всесвіт – велика, складна і, скоріше за все, керована система, - ви не побачите тут нічого, крім гри уяви та омани?

- Я не те мав на увазі, Андрію, але, відверто кажучи, не хочу, щоб ти звертав на це дуже велику увагу.

- Добре, не пояснюйте, Володимире Максимовичу. Я Вас розумію… А кава ваша дуже смачна, - я зробив паузу, щоб насолодитися кавою і зібратися з думками.

- А хто ще тобі щось таке казав? – спитав Володимир Максимович.

- Ну ще була одна зустріч з…

- … з циганкою? – перервав мене вчитель, посміхаючись.

- Ні. Володимир Максимович, ви смієтесь, а для мене це серйозно!

- Вибач мені, Андрію, я тебе уважно слухаю.

- Це сталося в крамниці. Я купував хліб і, розрахувавшись, хотів було відійти від прилавка, як мене хтось схопив за руку. Я обернувся і побачив жінку, дуже бідно одягнену. Чорна, розірвана в декількох місцях довга куртка прикривала сильно забруднену синю спідницю. Вона дивилася на мене майже божевільним поглядом. Я злякався, але жінка почала говорити...

- І що ж вона сказала?

- Вона сказала: “Хлопче, не лякайся. Я мушу тобі щось відкрити”.

Жінка відпустила мою руку, не зводячи погляду з моїх очей. Потім продовжила:

“Хлопче, на тобі прокляття. Я хочу тобі допомогти.”

“Яке прокляття?” – здивувався я.

“Наврочення на все життя: на твою роботу, якою ти пишаєшся, на твоє щастя, на твоє особисте життя.”

“Звідки ви це взяли?” – я вже заспокоївся і контролював ситуацію.

“Бачу”. – просто відповіла жінка. Вона відчула, що я їй не вірю, і додала: “Тобі багато хто заздрить, хоча в тобі немає того, чому можна заздрити, розумієш?”

“Так, я знаю, що у мене немає чому заздрити.” – відповів я, але вона продовжувала: “У тебе є ворог. На, тримай дзеркало, подивися – там буде його обличчя.” Вона витягла з кишені своєї куртки маленьке дзеркальце і протягла його мені. Я відштовхнув її руку і сказав: “Я не хочу нікого бачити! Хоча знаю, що у мене є ворог. Про це мені вже казали…”. Я думав як її спекатися, проте вона не відставала. Ми відійшли до вікна, і вона продовжувала: “Ти тому ще й не можеш зустріти дівчину своєї мрії. Та, з якою ти зараз зустрічаєшся, не є та, хто тобі потрібна! Якщо хочеш, я допоможу тобі. Наврочення знімуться, і все буде гаразд. Ти зустрінеш свою дівчину. Вона буде невеликого зросту, з довгим рудим волоссям і відкритими блакитними очима. У вас спершу буде двійня – хлопчик та дівчинка… Тобі потрібно звернутися до діда-віщуна. Я дам тобі його адресу. Він живе за містом, на окраїні Соснівки. Ти мусиш до нього поїхати. Він допоможе…” .

Ось така історія, Володимир Максимович.

- Ну, я сподіваюся, що ти не думаєш їхати кудись до невідомого діда…

- Навпаки, Володимир Максимович. Я вирішив їхати. Але хотів з вами порадитися, куди мені поїхати спочатку: до Інни у Крим чи до того діда?

- А ти впевнений, що Інна поїхала додому? – відповів питанням на питання мій шеф.

- Так, вона там. Я вже дзвонив - і її мама сказала, що вона вдома.

- Якщо так, тоді мені здається, що тобі не потрібна моя порада. Ти сам все вирішив, чи не так?

- Можливо, - я замислився. – Можливо, Володимире Максимовичу, ви маєте рацію. Тільки я не хочу помилитися.

Володимир Максимович знову посміхнувся.

- Цього ніхто не хоче, - відповів він і почав мити чашки.

* * *

Соснівка – невелике селище, в якому мешкає близько двохсот людей. Про діда Миколу тут знали всі, тому мені було неважко розшукати його дім. Він стояв край села біля самого лісу. Коли я підійшов до цього місця, то подумав, що така людина повинна жити саме тут. Хатинка була невеликою і заростала навколо високою травою з чарівним запахом.

Двері були зачинені. Я постукав, але мені ніхто не відповів. Мабуть, дід блукав десь у лісі. Я постукав ще. Нікого… Я обійшов хатинку, все навколо казало про те, що господар був поряд: незачинені двері хліва, тліюче багаття з листя, розставлені біля дверей хатини півлітрові банки з травами. Я вирішив дочекатися діда саме тут і з цікавістю розглядав усе довкола. Чекати довелось недовго. Спочатку я почув гавкіт собаки, а потім із-за дерев вибіг великий чорний пес невизначеної породи. Я злякався, та він підбіг до мене, зупинився і став досліджувати мої ноги. Потім я почув сильний, дзвінкий голос:

- Що, Сірко, у нас гості?

До мене йшов дід Микола. Він виявився саме таким, яким я його і уявляв: невисокого зросту, трохи згорблена стара людина з густим сивим волоссям і довгою бородою.

- Здрастуйте, діду, - привітався я. – Мене звуть Андрієм. Мені порадили звернутися до Вас.

- Так, так…, - дід підійшов до мене і глянув в очі. – У тебе хлопче, мо’, великі неприємності?

- Так, є трішки….

- Ну, ходімо у хату. Мені тут потрібно дещо закінчити… - дід відкрив двері і зник у хатині. Я рушив за ним. Ми опинилися на кухні. На печі також стояли банки з травами. Поряд був невеликий стіл, на якому теж були розсипані трави. Дід поклав на стілець свою торбину і увійшов в кімнату.

- Проходь сюди, - почув я голос діда і увійшов за ним. Кімната виглядала дуже бідно: дерев’яне ліжко, стара шафа і довгий зелений стіл, біля якого стояли три стільці. Я озирнувся навколо і завмер: зліва на стіні висіла велика ікона Божої матері. Я зрозумів свою помилку: тепер мені здалося, що в кімнаті заховане велике багатство. Я несподівано відчув спокій і надію, що всі мої проблеми вирішаться саме тут.

- Сідай. - дід вказав на один із стільців, і я сів. – Я зараз закінчу з травами і буду до твоїх послуг. Мо’, ти хочеш попоїсти? Все’ дно ти з ранку нічого не їв.

- Та ні, діду, дякую. Відверто кажучи, я трохи схвильований і не відчуваю потреби у їжі.

- Це добре, - схвально відгукнувся дід. – Тоді я зараз приготую тобі відвар, він врівноважить тебе

Дід зник у кухні, і незабаром звідти почулося потріскування дров.

За хвилин десять я пив зроблений дідом відвар і розповідав йому про свої неприємності. Дід займався своєю справою. Мені здалося, що він не зацікавився моєю сповіддю, і я продовжував без натхнення.

Коли я закінчив, дід ще хвилини дві мовчав, потім поглянув мені прямо у вічі і сказав:

- Знаєш, кожна людина – це як океан: якщо все гаразд, тоді тиша та спокій, рівна поверхня. Якщо ж йде шторм, збурення, людина починає хворіти. Те, що з людиною відбувається, яких вона людей зустрічає, все це вже визначається хворобою.

- Тобто, я хворий?

- Так, але ти не лякайся. На кожну хворобу є ліки.

- Ви мене можете вилікувати?

- Вилікувати себе можеш тільки ти сам, хлопче.

- Я згоден, - сказав я після невеличкої паузи. – Але не знаю, що мені слід для цього зробити.

Дід загадково і лукаво подивився на мене.

- Знаєш, - просто відповів він.

- Казали, що мені наврочили. Це правда?

- Правда, - знову одномовна відповідь.

- І … наврочення можна зняти?

- Можна. Проте подумай, мо’, тобі самому потрібно, щоб так було?

- Вибачте, я вас не розумію.

- Ти, синку, багато чого не розумієш. Шкода. Головне те, що твоє життя – то є твоя тюрма, а ти полонений. Прагнення до свободи люди іноді плутають з неприємностями…. Замість того, щоб радіти і допомагати собі, вони бідують…

Настала тиша. Дід перебирав рослини. Я сидів, схиливши голову, і не знав, що ще треба діду сказати. Мені дуже хотілося саме зараз і назавжди вирішити мою проблему. Але я бачив, що дід не був налаштований мені допомагати. І що значить те, що я сам мушу це зробити? Тоді навіщо він приймає людей? Я ж чув, що цей дід допоміг багатьом...

Несподівано для себе я почув:

- А ця дівчина…

- Інна?

- Так. Ти справді її кохаєш? Мо’, тобі це тільки здається? Допоможеш мені збирати пучечків?

Я сів поруч з дідом і почав працювати.

- Чому ви запитали про Інну?

- Я ж казав, що ти є великий океан. А живеш лише в одній краплі. Почав вважати, що ця крапля і є ти… Добре, що у тебе хвороба. Так ти позбудешся цієї краплі…

- Зі мною наврочення може буде завжди? – я зі страхом подивився на діда.

- Так, якщо ти для себе не вирішиш, ким ти є насправді.

- А хто я є насправді?

Замість відповіді я почув, як дід засміявся.

- Хто ж тобі про теє скаже?!

- То що ж мені робити зараз? – спитав я з гіркотою у голосі.

Дід подивився на мене, і відповів:

- О, людино! Яка ж ти слабка… Якщо хочеш погратися у зняття наврочень, дам тобі адресу мого сина. Він живе у Києві.

- У Києві? А хто він?

- Він вчений. Працює в університеті. А ще вважає себе великим екстрасенсом. Йди до нього!

- А він мені допоможе? – спитав я і відразу ж відчув недоречність запитання. Я знав, що в словах діда була прихована велика таємниця, відкриття якої допомогло би мені, а може і не тільки мені. Бракувало ключів від неї… І у цьому була лише моя провина.

- Хто знає, - відповів на те дід. – Доля покаже.

* * *

Щойно я повернувся до Києва, відразу подзвонив до Петра Миколайовича, дідового сина, і домовився з ним щодо зустрічі наступного ранку.

І ось, в затишній квартирі на Дарниці мене приймає привітний господар. Я відразу відчув до нього симпатію і відкритість. Петро Миколайович був високим, чорнявим, трохи повненьким і в цілому симпатичним чолов’ягою. Він одразу дав зрозуміти, що зацікавлений розказаним по телефону.

- Доброго ранку, Андрію. Якщо дід дав тобі мою адресу, то тут дійсно є над чим працювати, - привітався він.

Через хвилин десять ми вже сиділи у маленькій затишній кімнаті.

- Не сумнівайся: це все дійсно серйозно! У тебе велика деформація життєвого поля. Наслідки хвороби бувають не тільки на тілесному чи психологічному рівні, але і у долі людини.

- Я це розумію, Петро Миколайович. Після зустрічі з вашим батьком, я серйозно замислився над своєю долею. Але що ви маєте на увазі під деформацією життєвого поля?

- Це порушення твоєї лінії життя. Треба спочатку визначити причину. Розумієш? Якщо ми знайдемо причину, ми знайдемо і ліки.

- Дід Микола казав, що допомогти собі можу я сам. Але як?

- Це правда. Єдине, що я можу зробити, це підштовхнути тебе на шлях одужання. Спробуємо.

- Петро Миколайович, - спитав я після невеличкої паузи. – Чи можна деформацію поля викликати навроченнями?

- Можна. Порчею на життя. Можна навіть, якщо постаратися, вирахувати людину чи подію, що стала причиною.

- Тобто, Ви можете мені сказати, хто навів на мене цю деформацію?

- Сказати - ні. Намалювати - можу.

- Як це?

- Зараз візьмемо чистий аркуш, і мені потрібно буде зосередитися. А ти сиди і не рухайся. Зрозумів?

- Так!

Петро Миколайович дістав зі скриньки зошит та невеличкий олівець. Після хвилини напруженого чекання він нарешті почав щось малювати. Мені було дуже цікаво, проте я боявся завадити. Довелося сидіти і терпляче чекати. Нарешті він закінчив малювати і з хвилюванням подивився на мене.

- Ось що вийшло. Тільки ти не лякайся, - загадково вимовив він і розвернув папір. Я побачив на папері те, що ніколи б не очікував: своє власне обличчя!

У мене забрало дух.

- І що це означає?

- Я і сам такого не очікував, - відповів Петро Миколайович – і я бачив, що він здивований не менше, ніж я сам.

- Треба розібратись, - промовив він. – Тут щось не так. Мабуть, твоя проблема ще глибше…

- Тобто!?

Петро Миколайович почав пояснювати, і мені здалося, що його голос ставав все більш владним і погрозливим:

- Порчу на життя накладають тоді, коли не хочуть, щоб людина взагалі жила на світі. Тоді повністю руйнується структура поля людини і вона вже не може керувати процесами свого життя. В кінці кінців це веде до смерті! Такі деформації майже не можливо просто взяти і зняти. Для цього, по-перше, необхідно знати причину деформації, що чи хто і навіщо наклали порчу. Але в твоєму випадку цей перший етап провалено. Я далекий від думки, що ти сам бажаєш собі зла. Хоча… Така ситуація швидше за все каже про те, що тобі самому потрібно, щоб ця порча була.

- Як це? –я відчував серцем, що вчора дід казав серйозно і про важливе, коли зауважив, що такі неприємності мені самому потрібні.

Настала пауза. Я все намагався до кінця зрозуміти сенс того, що почув. Петро Миколайович сидів поруч, і я відчував, як він усміхається у вуса. Мабуть, хтось інший вже пішов би геть від цього “божевільного” екстрасенса, проте я знав, що у його словах приховано зерно істини. Невже і він розумів, що я це сприйму серйозно? Напевно! Інакше, він таке мені не казав би.

Дід казав, що моє життя – моя тюрма. Це могло означати те, що все чим я жив і про що непокоївся, закривало від мене істину. Тому мені ж краще, коли нічого не виходить! Таким способом я даю собі шанс все це зрозуміти і якось собі допомогти! Невже і справді це я сам наклав на себе порчу?! Але ж як?

Я подивився на Петра Миколайовича і відразу відчув, що він миттю прочитав мої думки.

- Ти знаєш, у чому тут складність? – спитав він, і я побачив, що моя справа його зацікавила. – Твоя проблема має два рівні впливу. Так, ти сам хочеш, вірніше твоя внутрішня Сутність хоче, щоб ти не пірнув з головою у те, що є зараз твоїм життям. Вона постійно перешкоджає тому, щоб, як кажуть, все було гаразд. Інша справа, чому це так. Хоча… тут є і інша людина, котра тобі наврочила, проте ця порча скоріше на позитив. Розумієш?

- Не зовсім…

- Комусь потрібно, щоб у тебе все було добре: щоби ти видав свій збірничок, одружився з Інною та жив собі спокійно як у раю… Тим самим, мабуть, тебе відштовхують від чогось величного, може від твоєї місії…

Я вже не міг зрозуміти, чи то Петро Миколайович каже це мені, чи сам з собою розмовляє, але він продовжував:

- Порча на позитив – це річ рідкісна і дуже складна… Я зараз спробую побачити цю людину, а потім ми подумаємо, як зняти дану деформацію….

Знову він почав малювати. Я намагався навіть не дихати, щоб йому не заважати. Невже я зараз взнаю, хто винен у моїй недоладній долі? Звичайно, це хтось знайомий. Але хто? Невже… Ні. На мене з листа паперу дивилося обличчя незнайомої людини. Це був чоловік років п’ятдесяти, і через декілька секунд вагань я сказав, що не знаю, хто це і як ця людина зі мною зв’язана.

- Я так і думав, - відповів Петро Миколайович і спитав: - І ти нічого не відчуваєш, коли дивишся на нього?

Я взяв папірець і ще раз уважно подивився. Так, я не знаю цієї людини, але… але щось було у його обличчі знайоме.

- Таке враження, що це мій родич, але це смішно, бо я ніколи його не бачив.

Здавалося, Петро Миколайович був задоволений результатами своєї праці.

- Зараз, - сказав він. – Я спробую зняти твою деформацію, але це буде не надовго. Днів два-три в твоєму житті будуть чистими. За цей час ти повинен зустрітися з тими людьми, які, на твою думку, мають вплив на твій внутрішній стан. Ти маєш розібратися зі своєю дівчиною, а також дізнатися, куди поділися твої папери. Мені здається, що вони зникли не випадково. Мабуть, ти своїми дослідженнями міг прийти до висновків, які б тобі допомогли виправити деформацію поля… Мені було б цікаво ознайомитися з їх змістом… Через три дні ти, мабуть, вже про щось важливе дізнаєшся. Тоді обов’язково зателефонуй мені, згода?

- Звичайно, Петро Миколайович.

- Я ж за цей час постараюся детальніше розібратися з таким цікавим випадком.

3

Кіндрат Йосипович зробив собі чай і повернувся до кімнати, у якій працював телевізор. Було вже досить пізно, і він вирішив додивитися новини та лягти спати. Кіндрат сів у м’яке крісло. Через деякий час він подивився на великого чорного пса Дінго, котрий розлігся на дивані хазяїна і дрімав.

Раптом ліве вухо собаки потяглося вгору, і він стрепенувся. Кіндрат поставив чашку на стілець біля крісла і приготувався до того, що за мить його спокій порушиться. Передчуття не підвели ані Дінго, ані хазяїна: у двері подзвонили. Подзвонили три рази. Кіндрат Йосипович вже знав, що то завітав Віктор Іванович.

Повільно і неохоче він піднявся з крісла і рушив до дверей.

Віктор Іванович сухо привітався, ввійшов до помешкання, скинув дорогі шкіряні черевики і пройшов у кімнату. Кіндрат рушив за ним.

- Щось трапилось, Вікторе Івановичу? – спитав він, коли гість сів у крісло, в якому хвилину тому відпочивав господар.

- Кіндрате, ти ж знаєш, що я не пробачаю, коли від мене приховують важливі речі.

- Я не розумію…

- Все ти розумієш. Кажи сам. Я ще зачекаю.

Настала тиша. Віктор Іванович спокійно сидів і дивився телевізор. Можна було подумати, що в цю мить його більше всього хвилюють спортивні новини.

Кіндрат сів на диван і пестив Дінго, котрий, побачивши чужинця, уже почав урчати.

- Якщо ви маєте на увазі порушення в NC-хвилях, яке я помітив позавчора ввечері, то я не вважав це настільки важливим, щоб вам повідомити, - відповів Кіндрат і подивився на Віктора Івановича. Той відповів не відразу. Дінго перестав урчати, запитливо дивлячись на господаря.

- Кіндрате, я до тебе весь час відносився поважно і терпляче, але ти починаєш мене дратувати. Я не вірю, що ти, спеціаліст з психосистемології, не надав потрібної уваги цьому порушенню. Це була б дрібниця, якби вся справа не настільки важлива для мене. Ти розумієш? Важлива!

- Ні, Вікторе Івановичу, я не розумію. Чому вас так стурбували такі не варті уваги дрібничкові, можна сказати, робочі порушення у цих NC-хвилях? Вони можуть казати про різне.

- Не треба, не виправдовуйся. Ти знаєш, про що це каже, - голос Віктора Івановича почав набувати погрозливості. – Це каже про наявність в об’єкта думок певного, не потрібного нам спрямування.

- Чому “не потрібного”? - спитав Кіндрат, і було помітно, що він заспокоївся. Разом з господарем заспокоївся і пес.

- Якщо ти хочеш вийти з гри, то не вийде.

- Нічого я не хочу.

- Вибач, Кіндрате, може я не правий, проте я не бажаю, щоби ти накоїв дурниць.

Дінго знову почав урчати.

- Яких дурниць? – запитав Кіндрат. – Невже ви думали, що я можу вивести Юру з Псі-стану? Навіть якби і хотів, то це не в моїх силах.

- А! – схаменувся Віктор Іванович. – То ти пробував!

- Я цього не казав, - швидко відповів Кіндрат і знову занервував. – Я просто знаю це як спеціаліст.

- Якщо, Кіндрате, ти дозволиш собі зайве, я … Я можу знайти когось іншого собі в помічники. Гадаю, ти зрозумів. - промовивши це, Віктор Іванович різко піднявся, і тут Дінго не витримав…

4

З зошита Андрія

…Наступного дня я їхав у Крим, до Інни. Напередодні ввечері я дзвонив туди, і її мати повідомила, що Інна приїхала додому і знаходиться у дуже невтішному стані. Я попрохав Марію Василівну передати привіт Інні, але не сказав нічого про те, що приїду. Інтуїція мені підказувала цього не робити. Наступного вечора я підходив до будинку, який знаходився на околиці Ялти, і дуже хвилювався, бо знав, що зараз дізнаюся про щось важливе. До Інни я відчував щось більше, ніж просто почуття дружби, і тому мене образив її від’їзд без попередження і прощання.

Я зайшов на подвір’я. Великий плямистий чорно-білий пес залаяв, підбігаючи до мене, і закрутив хвостом.

- Хтось прийшов, - почув я голос жінки з-за відчинених дверей, і у ту ж мить з дому вибігла Інна. Вона була вдягнена по-домашньому, в халаті, з відром у руках. Побачивши її, пес полишив мене і підбіг до дівчини.

- Тихо, Цезар, - заспокоїла вона собаку і тепер вже подивилася на мене. Металеве відро вистрибнуло у неї з рук, вона на мить застигла на місці, не в силах зробити ані кроку. Цезар, відчувши, що відбулося щось надзвичайне, сів поруч дівчини і заходився тихо скиглити.

- Привіт, Інчику, - привітався я досить привітно, наближаючись до дівчини, але вона чомусь миттю забігла у дім. Вистрибнувши у курточці, вона щосили кудись побігла. Я стояв приголомшений такою зустріччю, бо нічого не розумів. Що трапилося? Чому Інна втекла від мене, наче від монстра?! Чим я її образив чи налякав?

Через секунду вийшла Марія Василівна.

- А, Андрію! А ти не казав, що приїдеш, - зустріла вона мене.

- Доброго вечора, Маріє Василівно, - привітався я. – Що це з Інною?

- Вона не очікувала, що ти так швидко приїдеш, - відповіла мати Інни і взяла відро, що було кинуто на землі.

- Вона не хоче мене бачити?

- Здається, Андрію, вона сама не знає, чого хоче. Заходь у дім.

- Може, краще я дожену її?

- Вона сама незабаром повернеться…

Але Інна довго не поверталася. Ми з Марією Василівною вже почали хвилюватися.

- Якщо ще хвилин десять Інни не буде, то піду її шукати, - сказав я, трохи заспокоївшись тим, що знайшлася моя тека з паперами. Отже, її забрала Інна. Навіщо? Її мати нічого не могла пояснити. Вона тільки ще раз повторила, що Інна приїхала дуже знервованою, і просила мене якось заспокоїти дівчину.

- Що поміж вами таке трапилося? – спитала вона мене.

- Я б і сам хотів дізнатися, що сталося. Я нічого не розумію. Не хвилюйтеся, Маріє Василівна, гадаю, все буде нормально. Піду таки її пошукаю.

Я був впевнений, що Інна десь на узбережжі. Якщо у неї на душі було невесело, то заспокоїти її могли лише морські хвилі. Шум морського прибою міг заспокоїти кого завгодно. Мені і самому полегшало, коли його звуки торкнулися моєї душі. Шукати довго не довелося. Я побачив Інну. Вона сиділа біля самісінького моря, обхопивши руками коліна. Я тихо підійшов і сів поруч. Інна навіть не ворухнулася.

- Інчику, прости мені, - сказав я. – Хоча я не розумію, чим я завинив.

Вона відповіла не відразу. Ми мовчки просиділи хвилину-другу, перш ніж я почув її голос.

- Ти ні в чому не винний, - сказала вона.

- Тоді що ж трапилося? Чому ти поїхала?

- Я боюся.

- Чого?

Вона не відповіла. Ми ще помовчали, потім я знову озвався:

- Давай все обговоримо. Я ж не дурень. Я бачу, що ти не впевнена у своєму почутті до мене. Скажи мені, що тебе турбує?

Вона нарешті глянула на мене, і наші очі зустрілися. Я посміхнувся їй, але вона знову відвернулася і відповіла:

- Мені здається, що я не підхожу тобі. Розумієш?

Вона сказала це так тихо, що я ледь розібрав її слова.

- Ну що ти таке кажеш, Інчик?! – обурився я і хотів було обійняти її, та вона ухилилася від моїх обіймів.

- Не треба, Андрію, - сказала Інна. – Я сказала це серйозно. Я знаю тебе вже достатньо добре, щоб зрозуміти, що ти дуже дивовижна і добра людина. Ти знайдеш у своєму житті велику любов і щастя. А я… я зрадила нашу дружбу.

- Як? Що ти таке кажеш!

- Ти вже знайшов ті свої записи?

- Так. Тільки я не розумію, навіщо ти їх взяла. Я… Ти знаєш, що я пережив, коли поїхала ти і зникли всі мої розрахунки?

- Можу собі уявити… Тому я і кажу, Андрію, що я не впевнена, що тебе кохаю… Бо якби я тебе по-справжньому кохала, то ніколи б так, напевно, не зробила.

Я мовчав і чекав на продовження.

- Тиждень тому до мене у гуртожиток прийшов якийсь чоловік і сказав, що він твій знайомий. Все розпитував мене, який ти зараз, про що думаєш, бо, мовляв, давно тебе не бачив. Мені звичайно це все здалося дуже дивним, і я насторожилася. Але він сказав, щоб я не хвилювалася, бо він бажає мені щастя… Тому і прийшов.

- Дуже дивно. А як його звали?

- Він сказав тільки, що ти у дитинстві називав його дядьком Віктором.

- Дядя Віктор? Так, це вже серйозно, бо я не пам’ятаю ніякого дядю Віктора. Що ж було далі?

- Далі він казав, що ти… ну, що ти мене обманюєш…

- Як це?

- Ну, що у тебе є дівчина, і що нібито він вже запрошений на твоє весілля.

- І ти повірила?

- Мусила, бо у нього був доказ.

- Доказ? Який?

- Фотографії.

- Фотографії?

- Так, фотографії. Ти на них був зі своєю дівчиною. Ти її тримав в обіймах, цілував… Я відповіла йому, що мені в це важко повірити, але я весь час відчувала, що між нами з тобою є якась прірва.

- Інно, яка прірва!? Я кохаю тільки тебе. Ніякої дівчини у мене немає… Невже ти могла в це повірити?! – я схопився на ноги, але тут же сів, бо страшна думка прийшла до мене. Я спитав голосом, котрий тремтів від хвилювання:

- Як вона виглядала, та дівчина?

- Ну… трохи нижча за мене. Блакитні очі. Густе руде волосся… Вона була одягнута у гарну довгу блакитну курточку, що пасувала до кольору очей. Це, звісно, говорить про її смак…

- Так! - вимовив я, знесилений цією звісткою. – Боже ж мій, що це все означає?

І я все розповів Інні: про мою зустріч з незвичайною жінкою у магазині, про діда, про порчу. Вона слухала дуже уважно і ,коли я закінчив, відповіла:

- Ось бачиш: отже така дівчина існує.

Після невеличкої паузи, вона продовжила:

- Я була дуже обурена цією звісткою. Ти мене розумієш? Той чоловік порадив, як помститися тобі… Він наполіг на тому, щоб я забрала у тебе папку з розрахунками і віддала її йому.

Я гірко посміхнувся і спитав:

- Він хоч пояснив, навіщо вона йому?

- Ні. Але він сказав, що коли ти дізнаєшся, що папка у нього, то поїдеш за нею додому, там залишишся і не будеш більше мене турбувати. Одружишся…

Інна замовкла, і я побачив, що вона плаче. Я ніжно обійняв її - і на цей раз вона не ухилилась від моїх обіймів.

- Чому ж ти не віддала йому папку, а повезла її додому? – спитав я через хвилину, коли вона заспокоїлася.

- Тому що перед тим як її віддати, я розмовляла з Віталієм.

- Ну і…

- Він наполягав на тому, що ти мене кохаєш. Він сказав, що знає тебе дуже давно і ніякої іншої дівчини у тебе немає. Що той чоловік мене обманув, що це все було зроблено для того, щоб вкрасти твої розрахунки. Віталій казав, що вони дуже важливі, що після того, як ти виступив з ними на міжнародній конференції, було багато пропозицій і таке інше… Отже, я заплуталася і не знала, кому вірити.

- Бідна дівчинко, - сказав я і поцілував її. Морські хвилі набігали, торкаючись нас, і відкатували назад.

* * *

Поїзд віз мене до Києва. Я сидів один у купе і дивився на миттєво пробігаючі стовпи та дерева. На столі лежав мій зошит, в якому одна на одній були записані формули та числа. Добре все ж таки, що моя папка знайшлася. Я був радий цьому, і в той же час великий сум панував у моїй душі, бо спільної мови з Інною ми так і не знайшли. Вона вирішила залишитися вдома. Казала, що так буде краще, і ми швидко забудемо один одного. Може і так, але як це важко! І як можна спокійно сприймати ці слова: забути один одного!

Раптом мої думки були перервані. Двері купе відчинилися - і зайшов чоловік років п’ятдесяти, який привітався зі мною.

- Добрий день, - відповів я і уважно подивився на людину. Це був незнайомий мені чоловік, але у мене з’явилося відчуття, що я його десь уже бачив….

Супутник сів напроти мене і почав виймати з своєї сумки речі. Я знову заглибився у свої розрахунки, коли почув його запитання:

- Відпочивали?

Я із зацікавленістю подивився на новоспеченого сусіду по купе. Він вже встиг переодягтися і сидів у спортивному костюмі, тримаючи в руках свіжий номер газети. Де ж я його бачив?

- Ні, - відповів я після паузи. – Їздив по справах.

- Бізнес?

- Знову не вгадали, - засміявся я. – Наука.

- Що? Яка зараз наука? Не смішіть! Ви – молодий, здоровий, енергійний хлопець. Скоріш за все, якась любовна пригода. Вгадав?

- Майже, - відповів я.

- Ну, будемо знайомі. Іван Іванович Клопов. Викладаю в університеті, у Києві.

- Невже? Я теж викладаю в інституті. Андрій.

- О, то ви справді їздили по науці?!

- Так. І по любовних справах також.

- Ви так кажете про це… Що, невдачі?

- Є трішки… - я не хотів продовжувати розмову. Тому взяв у руки свій зошит і зробив вигляд, що заглибився у схеми, формули і рядки, котрими були заповнені його сторінки. Інші папери я сховав у сумку, яку поклав під свою полицю. Але супутник і не думав відступати…

- Ви ще молода людина. Проте я хочу сказати, що в коханні завжди чекає програш… В будь-якому разі. Навіть якщо люди кохають один одного, все одно з часом на них чекає розчарування. Це закон нашого життя. Ти маєш з цим змиритися. Тоді і легше буде жити… А давай поїмо, бо я вже зголоднів.

Клопов уже виймав з сумки харчі. Я теж витяг свої скромні запаси.

Постукали у двері - і провідник запропонував чай.

- Нам два! – відповів за себе і за мене Клопов.

- Мені здається, що ви знали, що будуть розносити чай, тому і запропонували повечеряти, - припустив я.

На те Клопов засміявся:

- Ти мудрий хлопець не по роках. Але тут трішки інше. Це він почав пропонувати чай, коли відчув, що я збираюсь повечеряти.

Я не знав, чи жартує мій новий знайомий, чи каже серйозно, тому запитав про те, що мене хвилювало що більше:

- Мені здається, я вже десь вас бачив. Від Вас віє чимось знайомим і тривожним…

- Та ні, - заперечив Клопов. – Ми не бачилися. Ти просто прийняв насторч те, що я казав про кохання. Це природньо…

У мене сало з хлібом застрягли у горлі. Я швидко зробив ковток чаю, щоб не вдавитися. Клопов знову посміхнувся. Здавалося, що він грається зі мною, як кішка з мишею.

- А що ти розглядаєш у зошиті? Якісь формули.

- Так. Це мої розробки.

- Щось важливе? Дисертація?

- Може і буде дисертація, - я вже не витримував. – Вибачте, я вийду.

Я поклав зошит на стіл, встав і вийшов з купе. Миттю обличчя обдало свіжим повітрям з відчиненого вікна, мені покращало. У коридорі вагону біля сусіднього вікна стояло двоє. Вони про щось сперечалися.

Поїзд підходив до станції Шевченка. Я вирішив вийти на зупинці і пройтися пероном, бо знав, що ця станція вважається вузловою, і поїзд стоятиме щонайменше п’ятнадцять хвилин.

- Хлопець, купуй груші. Дуже смачні, - до мене підійшла бабця з відром груш, але я вже не дивився на неї, бо побачив, як з сусіднього вагону вистрибнула дівчина, що за описами тітки у магазині та Інни була схожа на мою “наречену”. Вона швидко проскочила біля мене і зникла у будинку вокзалу. Я рушив за нею. В душі вирував океан дивних емоцій. Невже я зараз про щось нарешті дізнаюся?…

В залі очікування було досить людно, і я на мить злякався, що вже не знайду ту загадкову дівчину.

Проте я таки побачив її біля кас. Вона поставила свою сумку на підлогу і уважно вивчала розклад руху пасажирських поїздів.

- Вам допомогти? – спитав я, наблизившись до неї. Вона повернулася до мене обличчям, і я зрозумів, що я її не знаю і взагалі вона не могла бути кимось мені ані в минулому, ані в майбутньому.

- Ні, дякую, - сухо відповіла дівчина, і я відійшов до прилавка з газетами. Мій мозок працював безперебійно - і в цю ж мить видав найжахливішу інформацію. Я пригадав, де бачив свого попутника. Це була людина, яку малював Петро Миколайович! Я здригнувся. Але моєму мозку цього виявилося замало, і він видав ще два слова, від яких зашкребло у душі: “Дядя Віктор”!

Я кинув на поличку журнал, який розглядав, і побіг до вагону. Через секунд десять я відкрив двері свого купе, і … Не було вже ані мого попутника Клопова, ані його речей, ані мого зошита, якого я залишив на столі.

Я знову вибіг на платформу, але відчував, що шукати втікача безнадійно. За той час, що я був відсутній, він вже міг бути далеко.

- Молодий чоловік, ми рушаємо. Заходьте у вагон.

Я повернувся до свого купе і витяг сумку. На моє щастя, другий зошит був на місці.

Що ж це відбувається? Виявляється, у мене дійсно є ворог. Тобто, все правда. Він назвався “Іван Івановичем”, але ім’я скоріш за все не є справжнім.

* * *

Петро Миколайович зустрів мене з радістю. Коли я закінчив йому розповідати про все, що трапилось у ці два дні, він спокійно відповів:

- Я зразу ж побачив, що у тебе поле деформоване, і деформоване від народження.

- Як це? Ви ж казали, що порча. Я навіть на свою біду зустрів його, свого ворога. А тепер ви кажете, що це у мене від народження.

- Андрій, сядь і заспокійся. Тут немає протиріччя.

Петро Миколайович налив мені склянку води і поставив на журнальний стіл.

- Ви можете мені допомогти?

- Спробую, - знову просто відповів Петро Миколайович.

- Отже, ви розумієте цю виняткову ситуацію, у яку я потрапив?

- Так, розумію. Але не тішся: твоя, як ти кажеш, ситуація не є винятковою. Навіть більше, вона дуже поширена.

- То ви мені можете пояснити.

- Так. Ти і сам би дійшов до розкриття цієї таємниці, якби тобі дати ще час.

- Ви маєте на увазі ось це? – спитав я після невеличкої паузи, виймаючи з сумки зошит, який залишився у мене.

- Так, про це. Мабуть тому і хотіли цей зошит у тебе відняти, бо комусь дуже не хочеться щоб ти просвітився…

Настала пауза у розмові. Ми мовчки поринули у свої думки. Мені здалося, що поруч стоїть дід Микола і посміхається.

- Мені здається, все, що відбувалося зі мною в останні три дні – це результат мого лікування, яке почав ваш батько.

- Ти, Андрій, зараз знаєш майже все про себе сам. То розповідай. Розповідай те, до чого ти прийшов.

Що розповідати? З чого почати? Я відчував, що дійсно якесь знання про останні події вже визріло в моїй свідомості, але… Як його підняти на поверхню?

Не знаходячи відповіді на ці запитання, я почав говорити:

- Я відчув, що моє життя відокремлене від мене. Я сам по собі, воно само по собі…

- Вітаю. Це великій успіх у духовних дослідженнях, - посміхнувся Петро Миколайович. – Продовжуй.

- Ніби в мене вкрався вірус, який штовхає мене на дії, які не принесуть мені та оточуючим щастя. Знаєте, все, що я робив, не є те, що б я хотів робити. Це внутрішнє… Зовні, у мене нічого у житті не виходило, щоб я не задумав. Казали, що це через наврочення. Але після зустрічі з дідом Миколою я гадаю, що сам так роблю, бо мені не вигідно, щоб я “з головою поринув у життя”. Ще є недруг, який все робить для того, щоб моє життя таки повністю заволоділо мною, щоб я досяг успіхів у професіональній діяльності, у особистому житті, у творчості… Але я підсвідомо роблю так, що все ламається. Природньо допустити, що я захищаюсь від того життя, яке мені постійно кимось нав’язується. Якась своєрідна захисна реакція. Захисна реакція на життя. Дивно звучить. Прямий шлях до шизофренії. Чи не так?

- Шлях до звільнення, - відповів Петро Миколайович і додав, більше звертаючись до самого себе. – Нарешті я знайшов те, що шукав.

- Я не розумію.

- Вибач. Сам того не розуміючи, ти зараз знаходишся на крок від таємниці життя. Я навіть тобі заздрю. Не смійся – це так. У такому стані людина - як би сказали релігійні діячі - може побачити Бога.

- І ви, науковець, таке кажете?

- Тут наука ні до чого! Наскільки ти знайомий з Біблією?

- Читав.

- І що ти думаєш про неї?

- Кажуть, що вона - Книга Життя.

Петро Миколайович чекав на більш розгорнуту відповідь, і я продовжив свої міркування:

- Мабуть, тому що там описана історія життя, історія розвитку всесвіту.

Петро Миколайович, здавалося, був задоволений моєю відповіддю. Після паузи він відповів:

- Там записана історія розвитку людини.

- Ну, так, - відповів я. – Створення людини, Адама. Потім – Єва. Потім – гріхопадіння, і так далі… Ну і що?

- Ні, Андрій, ти не зрозумів. Там записана історія розвитку однієї людини.

- Кого?

- Та будь-кого!

Я спочатку і не зрозумів, що саме тим хотів сказати мій співрозмовник. Ми помовчали. До мене потроху почало доходити те, що він мав на увазі. Петро Миколайович, мабуть, відчув це, бо посміхнувся і сказав:

- Кожна жива істота, в тому числі і ти, спочатку була Словом Божим. Вона жила разом з Богом і була Богом. Але потім створилася егоцентрична істота, яка почала відділяти себе від зовнішнього світу. Тоді для такої істоти почали виникати простір і час. Вона почала розвиватися. Іншими словами, жити. Бог лежить в таємничій внутрішній сутності людини, яка створила собі світи для того, щоб в них могло жити і розвиватися її егоцентричне відображення. Але тоді і відбулося те, що звуть гріхопадінням першої людини: ця егоістота забула, що вона лише відображення і поставила себе у центр. Ось і все… Ти думаєш: “може це і цікаво для теологічних дискусій, але яке значення це має для моєї проблеми”, чи не так? Тоді я тобі відповім: саме головне значення. Це і є твоя проблема!

Петро Миколайович зробив паузу, скоріш за все для того, щоб я приготувався вислухати те, що він скаже далі.

- Ні, не лякайся. Я не божевільний, я – дослідник. Розумієш, я не можу тобі все це пояснити на пальцях, бо сам ще багато чого не розумію, але… але уяви собі таку модель розвитку Всесвіту. У кожного з нас є внутрішня сутність. Вона безпосередньо не може проявитися у житті, але вона і є те, що ми називаємо Собою. Щоб жити, їй потрібно проявитися, потрібні умови життя, простір для рухів та час для вдосконалення, тощо. Отже Бог робить так, щоб ці внутрішні сутності мали змогу створити для себе проявлення у вигляді егоістот. Тоді виникає така істота, котра ставлячи себе у центрі, створює поле для свого життя. Виникає багато різних відображень, де живуть міріади таких егоістот. Ці відображення – різні світи, що відображають внутрішні стани тих егоістот, які там мешкають. Як тільки внутрішній стан такої істоти міняється, вона попадає у інший світ, який краще підходить до її нового стану. Я нагадую, що це лише модель, щоб тобі хоч якось пояснити.

- Здається, Петро Миколайович, я зрозумів. Отже, я не в своєму світі?!

- Краще сказати, що ти зараз не у своєму звичайному внутрішньому стані. Хтось змінив його, а отже і змінилося оточення, у якому ти живеш.

- Боже, - я закрив обличчя руками. – Тоді все, що мене тут оточує, - не є по-справжньому моїм. Тому… тому я і відштовхував все, я сам… так як і казав дід Микола….

Знову наступила пауза у розмові. Я приходив до тями, бо все, що я почув, мене приголомшило.

- То що мені робити? – спитав я через деякий час.

- Повернутися у свій справжній стан. І не переживати так, бо то є велике щастя, що ти потрапив у таке становище.

- Не розумію…

- Все просто. Люди настільки звикли до своїх егоістот, що вважають, що це і є вони. А у тебе великий шанс звільнитися від такої думки, а отже і почати пошук своєї внутрішньої суті. Це є по-справжньому те, чим людина повинна займатися у житті. “Шукайте Царства Божого…”. Пам’ятаєш?

- А ви? Ви в змозі мені допомогти повернутися, чи не так?

- Так, - засміявся Петро Миколайович. – Якби не так, то вів би я з тобою ці розмови?

Потім ми сиділи мовчки. Я обдумував все, що почув. Незвичність ситуації, у яку я потрапив, вимагала напруження всього мого єства. Отже, всі, хто мене зараз оточує, зникнуть, як тільки я повернуся до свого світу. Я спитав про це Петра Миколайовича.

- Так, це правда, - відповів він. – Всі, хто тебе зараз оточує зникнуть для тебе, бо залишаться у цьому світі.

- Це щось на зразок віртуальної реальності? Все, що зі мною відбувається, відбувається тільки у моїй уяві?

- Так, вірно! Але ти не думай, що ми існуємо тільки у твоїй уяві. Це не так. Ми існуємо об’єктивно. Цей світ такий же реальний, як і той, у який ти мусиш повернутися.

- А ви?.. Я так зрозумів, що ви знаєтеся на таких речах, і у мене виникає думка, що ви можете існувати і у цьому і у тому світі.

Петро Миколайович знову засміявся:

- Як Господь Бог!

- Ні, це правда?

- Я виведу тебе з цього світу, бо знаю міст між світами, а точніше – між своїми егоістотами. Твій так званий дядя Вітя, мабуть, теж знається на таких речах… Давай зробимо так: ти вже побудь у Києві день. У тебе є де зупинитися? А наступного ранку я буду чекати тебе у лабораторії. Там ми спробуємо тебе повернути. Адреса на візитці. Згода?

- Згода. У мене вибору немає.

- От і добре… Тільки у мене до тебе одне прохання – залиши, будь-ласка, мені свій зошит.

* * *

Дивне почуття, коли знаєш, що це твій останній день у цьому світі. Від Петра Миколайовича я йшов ніби уві сні. Все навколо, здавалося, прощалося зі мною. Треба було знайти Віталія, сказати, що я вже приїхав, і напроситися на ніч.

Я застав його на роботі. Він був приємно здивований моїм візитом. Ми майже зразу ж вийшли з офісу і вирішили піти пішки, прогулятися парком Слави над Дніпром. Виявилося, що я потрапив на свято. Сьогодні його доньці Ганні виконалося шість років, і я, звичайно, теж був запрошений…

- Після того, як гості розійдуться, ти у мене і заночуєш, - сказав Віталій, коли ми були у парку, а потім запитав: - А Інна що?

- Залишилася вдома.

- Чому?

Мені не хотілося нічого розповідати. Якщо я зникну зі світу, він просто буде вважати, що я кудись поїхав… Про Інну я сказав, що ми посварилися, і скоріше за все це назавжди.

Віталій заперечив:

- Вибач, але я не вірю! – сказав він.

- Мені також не віриться. Але це так.

Вдома у Віталія зібрався цілий натовп. Прийшли всі близькі родичі і друзі Ганусі. Один з них, п’ятирічний Валерко, весь час крутився навколо мене. Він сидів поруч зі мною за столом, а потім просив з ним погратися. І я погоджувався….

- А знаєш? – заявив він. – Я тебе не буду називати Андрієм. Ти не Андрій.

- Невже? – засміявся я. – А як же мене звуть?

- Юрка. Ти будеш дядько Юра!

- Та що ти таке говориш! – пожурила його мати. – Тоді я тебе буду звати Іваном. Згода?

- Ні, - запротестував Валерчик. – Не хочу.

- А називати іншим ім’ям дядю Андрія хочеш?

- Бо він не дядя Андрій, а дядя Юра, - стояв на своєму маленький Валерка.

- Добре, Валя, - заспокоював я його маму. – Хай називає мене, як хоче. Це ж дитина.

Віталік подивився на мене, і я прочитав у його очах запитання.

5

В палаті лікарні було тихо. На єдиному ліжку лежав молодий хлопець. Здавалося, він спав. Поруч з ліжком, у кріслі сиділа дівчина і дивилася на хворого. Вона іноді розслаблялася, закривала очі і поринала у дрімоту. Але майже одразу ж прокидалася і занепокоєно дивилася на хлопця. Ніби все було гаразд, і ось вона скрикнула і покликала медичну сестру. За декілька секунд у палаті з’явилася жінка у білому халаті.

- Щось трапилось, Віто? –спитала вона.

- Мені здалося, що він блимнув очима.

- Не може бути, - відповіла жінка і глянула на осцилограф. – Піду покличу лікаря.

Вона вийшла, а Віта знову подивилася на хлопця і здригнулася. Очі у нього були відкриті, і він уважно дивився на дівчину.

- Юра? Ти мене чуєш?

- Віта? Де ми?

- Слава Богу, ти прокинувся.

- Що? Що трапилося?… У мене болить голова. Я… - Юра хотів піднятися, але не зміг.

- Лежи, не ворушися. Зараз прийде лікар.

- Лікар? Це лікарня? Чому я в лікарні?

- Ти нічого не пам’ятаєш?

- Я спав. Спав і бачив дивовижний сон. Ніби все життя пройшло там, уві сні. А скільки… скільки я … спав?

- Три дні.

Здавалося, що ця звістка приголомшила хлопця. Він знову закрив очі. Але через мить запитав:

- А ти? Ти була тут всі три дні?

- Так, звичайно. Але… я дещо чула. Коли ти… спав, то декілька разів кликав якусь Інну. Хто це?

Юра слабо засміявся.

- Ревнуєш? Заспокійся. Такої дівчини не існує. Вона просто мені наснилася…

- Вона зі сну?

- Так.

Віта нахилилася і притиснулася щокою до Юриного обличчя. Він обняв її і додав:

- А ще мені наснилися Віталій, дід Микола, Володимир Максимович, Петро Миколайович… А знаєш, там, уві сні, майже всі мої друзі і знайомі мали імена, які починалися з літери “В”, навіть ворог… Тепер я розумію, чому так було.

- Чому ж?

- Тому, що ім’я самої найдорожчої людини у світі, людини, яку я кохаю, теж починається на букву “В”, - відповів Юра і взяв Віту за руку.

Двері палати відчинилися, і зайшло п’ятеро людей у білих халатах.

- Так, хворий прокинувся, - посміхнувся лікар, підійшов до Юри, і уважно подивився у вічі. – Ти популярний у народі.

- Чому? – запитав Юра.

- Не встиг ти прокинутися, а на тебе вже чекає лист.

- Лист? Дайте його Віті, хай прочитає.

Віта розгорнула здвоєний папір, який їй дала медична сестра, і прочитала наступне: “Добрий ранок, Юрко! Я радий, що все пройшло гаразд. Бажаю тобі щастя і любові. Ніколи вже не попадай у такі ситуації. А якщо щось трапиться, то знай, що у тебе є друг, який завжди допоможе. Хай щастить… Петро Миколайович”. Хто це? Теж людина зі сну?

- Так, - засміявся Юра. – Від тебе нічого не приховаєш!